Наявність рішення суду про відмову у задоволенні позову у зв’язку зі спливом позовної давності не припиняє зобов’язання: висновок ВСУ

         ВСУ розглянув заяву Банку про перегляд рішень судів у справі за позовом особи до Банку про припинення іпотеки та скасування обтяжень.

         Позивач посилався на те, що у 2013 році Банк звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором та про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості шляхом продажу іпотеки на публічних торгах.

         Суд відмовив Банку у задоволенні позову у зв’язку з пропуском строку позовної давності.

         Позивач вказував, що оскільки на момент звернення до суду з позовом існували судові рішення, що набрали законної сили, якими вимоги банку щодо звернення стягнення на предмет іпотеки не задоволені у зв’язку з пропущенням строків позовної давності, іпотечне зобов’язання повинне бути припиненим.

         Суд першої інстанції визнав припиненим нотаріально посвідчений договір іпотеки. З рішенням суду першої інстанції в цій частині погодився і апеляційний суд.

          ВССУ відмовив Банку у відкритті касаційного провадження.

          Верховний Суд України скасував судові рішення в частині задоволення позову особи та передав справу в цій частині на новий розгляд.

          У правовій позиції, висловленій у цій справі, ВСУ зазначив, що сплив позовної давності як підставу для припинення зобов’язання норми глави 50 «Припинення зобов’язання» ЦК України не передбачають.

         Суд роз’яснив, що позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи.

          У зобов’язальних відносинах суб’єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов’язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов’язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду – захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов’язку.

          Сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб’єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов’язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу.

          ВСУ зауважив, що навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов’язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.

          Проаналізувавши положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України, ВСУ дійшов висновку, що, якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» (постанова від 15.05.2017 у справі № 6-786цс17).

            Джерело : ukrainepravo.com